Вишиванка —  духовний символ українського народу, рідного краю, батьківської оселі, тепла материнських рук.
   Українці так полюбляють вишиванки, що вважають вишивку ледве не власним винаходом людства.  Та в світовій історії не знайдеш народності, яка б не використовувала мистецтво вишивання. Адже недаремно кажуть, що вишивка — це давнє і вічно молоде мистецтво.
  Народжувались і гинули цивілізації, країни, народи, а ми­стецтво набувало все нових ознак та якостей, вбираючи кра­щі зразки минулого, створюючи й удосконалюючи нове, ут­верджуючи й продовжуючи місцеві традиції. З покоління в покоління передавалося тільки потрібне та зрозуміле, придат­не до подальшого розвитку. Це і є традиції — спадкоєм­ність, або передавання національного характеру народу,  характе­ру виробів, прийомів майстерності.
  Виникнення вишивання — одного з найпопулярніших видів народного мистецтва — належить до епохи первісної культу­ри і пов’язане з використанням першого стібка при виготов­ленні одягу зі шкір тварин. Перехід від кам’яного та кістяно­го шила до кістяної, а потім бронзової та сталевої голки сприяв винаходу й удосконаленню нових способів шиття та вишивання, які доповнювали один одного.
   Матеріалом для вишивання в різний час були жили тварин, нитки з кропиви, льону, конопель, бавовни, шовку, вовни натуральні або фарбовані, волосінь, срібло, золото, перли та коштовне каміння, намисто й бісер, лелітки, мушлі, золоті та мідні бляшки, монети. На аплікації використовували хутро, шкіру, повсть, тканини. Змінювалися матеріали і способи вишивання, створювалися нові орнаменти й композиції, але залишалося постійним прагнення краси.