Історії переселенців не схожі одна на одну. Цих людей слів уважно вислухати, перед тим, як засуджувати чи звинувачувати. Вони не обрали війну чи зброю, не кричали "Путін, Росія", не ходили по рефередумам та комендатурам. Їх вибір - незалежна Україна. Та як живеться сьогодні тим, хто зробив сміливий крок назустріч новому незнайомому життю, сповненому труднощів та викликів? Історії внутрішньо переміщених осіб з перших уст.
Ремеслєніков Станіслав, проживає в Житомирі.
Станіславе, як виникло рішення про те, що негайно потрібно залишати рідне місто?
Рішення їхати з Луганська виникло в ту хвилину, коли розпочалися обстріли міста. Ми жили біля військової частини, тож одного ранку почалася страшна стрілянина, побачили у дворі багато озброєних людей, кругом зброя, гранатомети, над будинком літаки літають, одним словом війна. А в будинку – дружина та діти ховаються від куль.
Потім було кілька годин затишшя, коли сторони домовилися про відміну вогню на перерву, аби позабирати трупи, тоді й ми вирішили тікати. Спочатку до батьків у Лисичанськ, але невдовзі і там розпочалися військові дії, тож довелося тікати далі від війни.