Прийнято вважати, що наше життя – суцільна смуга із чорних та білих кольорів. І якщо сьогодні щось не виходить, то завтра, обов'язково, все поліпшиться. Але трапляються виключення. Наприклад, коли чорна смуга завдовжки в усе життя.

Ми познайомилися із такою людиною. Вона живе у Вінниці. Але наголошує, що деякі моменти і життям не назвеш. Скоріше існуванням. Справжнім пеклом.

Наразі жінці 54 роки. За цей час вона пережила трагічну смерть своєї матері, загибель чоловіка та двох маленьких дітей. Жінка жила у дитячому будинку, а її власну квартиру виманили шахраї. Жінку ґвалтували міліціонери. Її обкрадали та різали грабіжники. Її рятували від самогубства. І були часи, коли заради помсти вона ладна була вбивати.

Вона намагалася починати життя наново. Та все знову руйнувалося. Через пожежу, страшні діагнози, бідність і відсутність допомоги. Вона жила на вулиці. Та нерідко голодувала. Її звати Галина Михальченко. Вона важко хворіє і потребує нашої допомоги.


Читайте першу частину про життя Галини Михальченко:


Вижити будь-якою ціною: як вінничанка бореться за місце під сонцем



У Маковія жінка прожила недовго. Галина зізнається, що він був хорошою людиною. Але залишатися наодинці із чоловіками вона не могла. Тому написала записку з подякою, попросила її не шукати, залишила ключі та пішла.

– Не можу передати той стан. Просто мені було дуже важко, – продовжує розповідь Галина. – Пішла до сиротинцю. Провідала дітей. І зрозуміла, що далі так тривати не може. Взяла аркуш і написала, якщо зі мною щось трапиться, то прошу нікого у цьому не винити. І на всяк випадок додала, що даю згоду на всиновлення дітей.



Жінка прийшла на залізницю. Дочекалася ночі. Залізла на міст. А коли побачила поїзд, який наближався, перелізла через перила. Закрила очі і почала молити Бога, щоб смерть була швидкою.

– Через кілька секунд я вже мала відпускати руки. Але в одну мить здалося, що мене щось тягне, – розповідає жінка. – Мене дійсно тягнуло. Вірніше тягнули. І не вперед, а назад на міст.

Виявилося, що повз якраз проходили брат із сестрою. Вони схопили самогубцю за куртку і не дали зістрибнути. Оговтатися жінці допоміг сильний ляпас від хлопця. Він почав розпитувати про те, що сталося. А коли дізнався, що у Галини є діти, схопив за руку та кудись потягнув.

– Привів на залізничний вокзал. Вказав на жінку на інвалідному візку, – розповідає Галина. – Подивися на неї – каже мені – Вона так само хотіла покінчити життя самогубством! Хочеш, щоб твої діти все життя за тобою доглядали?

Жінка плакала, говорила, що не може бути разом зі своїми дітьми. Рятівник засмутився, але сказав, що все одно це не причина йти з життя. Сказав, що і у них із сестрою не все солодко складається. Самі зростали у дитячому будинку. А тепер живуть на квартирі зі своїм стареньким дідусем. Запропонували перебратися до них. Галина погодилася.



– Ця родина жила дуже бідно. Пам’ятаю, як вони постійно їли пісний горох. Я хотіла чимось допомогти, а тому всі речі, які лишила на збереження у сусідки, продала. За отримані гроші ми змогли нормально харчуватися.

Поїхала працювати, а чоловік знайшов іншу

Йшов час. Галина і хлопець, його звали Олександром, зблизилися. І в один прекрасний момент Саша запропонував вийти за нього заміж. Жінка здивувалася. Мовляв, різниця у віці 12 років, і вона годиться йому скоріше на роль матері, аніж дружини. Та через кілька місяців вони все ж таки розписалися.

– Уявіть ситуацію: пацану дев’ятнадцять, мені тридцять один. І я, його стара жінка, повідомляю, що вагітна, – усміхається Галина. – Але він так зрадів. Сказав, що давно мріяв про дитину. Однак на обстеженні лікарі попередили, що дитина буде з травмою. Так і вийшло. Донька народилася із птозом повіки.

Донька Галини Світлана із домашнею улюбленецею Айзою

У той же час родина почала займатися випічкою. А трохи згодом вони забрали дітей із сиротинця. Галині здавалося, що життя знову потроху поліпшується.

– Випікала пироги, рулети та пряники. А потім ми продавали їх на стихійному ринку біля Будинку офіцерів. Тож, якийсь прибуток у нас був, – розповідає жінка. – Потім ринок закрили. Десь сталася пожежа і міська влада не хотіла більше ризикувати.

Чоловік пішов працювати на будівництво. Потім на хімзавод. Але платили копійки. І родина знову опинилася у скрутному становищі.

– Можливо це дивно, але я запропонувала піти йому у декретну відпустку. Він доглядав за Світланою. А я поїхала працювати у Києво-Печерську лавру, – говорить пані Галина. – Виконувала там чорнову роботу: копала, прибирала, садила. Тоді цим можна було заробити. Через місяць повернулася додому. Але у Саші була вже інша жінка.

Ображена Галина попросила колишнього, щоб діти якийсь час пожили у нього. Сама з’їхала до знайомої. Потім знову опинилася на вулиці.

«Мені набридло жити на вулиці»

– Більше не могла витримувати того всього. Мені набридло жити на вулиці, – розповідає Галина. – Я пішла на прийом до заступника мера. Розповіла про своє собаче життя. Сказала, що хочу бути поряд зі своїми дітьми. Почала погрожувати. Говорила, якщо мені не виділять житло, я прийду із дітьми під мерію і буду голодувати.



Посадовець попросив трохи почекати. Мовляв, спробуємо вирішити проблему. Однак жінка його словам не повірила. Наступного ранку прийшла під міськвиконком із табличкою «Я голодую» та каністрою із рідиною всередині. Це привернуло увагу журналістів. Згодом до жінки вийшов і сам посадовець.

– Одразу дивиться на каністру. Питає, що в ній таке? Говорю, бензин. Хоча, насправді, у ній була вода, – згадує Галина. – Зараз мені соромно за той вчинок. Але тоді, це був вихід. Я сказала, якщо вони нічим не допоможуть, то підпалю себе. Пообіцяли, що через три дні буде житло.

Обіцянку стримали. І жінці виділили однокімнатну квартиру на першому поверсі гуртожитку по провулку Карла Маркса. Всього 17м². Раніше у тому приміщенні була бухгалтерія лампового заводу. Тепер там оселилася родина Михальченків



– Потрібно було заробляти на дітей та ремонт. Діти жили із колишнім чоловіком. А я їздила у Київ та Москву на заробітки. Майже доробила ремонт. Забрала дітей. Але нормально жити нам залишалося недовго, – говорить вінничанка.

«Завдяки перехожим я жива»

У 2010 році сталася пожежа. Жінка згадує, що того дня у неї було погане передчуття. Тому відправила дітей ночувати до батька. Галина вже спала, коли у двері почали стукати сусіди.

– Пожежа! Кажуть, що у підвалі щось горить. Ми почали тягати туди відра з водою. Пожежників не викликали, бо змогли загасити самотужки. Повернулася додому. Заспокоїлася. Та лягла спати, – розповідає жінка. – Але виявилося, що ми загасили не все. Щось там таки розгорілося знову. І через це «щось», на світанку, у підвалі стався сильний вибух.

– Після пожежі не лишилося нічого. І для життя то приміщення було непридатним, – говорить Галина. – Якийсь час ми жили на Старому місті. Незнайома жінка дізналася про нашу ситуацію і покликала пожити у її будинку. Він тоді стояв порожнім.

Колишній чоловік, як міг допомагав багатодітній матері повернутися у власну оселю: побілив стіни, забетонував підлогу. Та ще більше допомагали незнайомі вінничани.

– Все, що у нас наразі є, то нам подарували. Батареї, крісло, телевізор, унітаз, вікна, двері – все це нам принесли небайдужі люди, – розповідає Галина. – Але це далеко не найкращі умови для життя. Подивіться на чому спить моя донька: мішки на які покладено матрац і ковдру. Яку, до речі, також принесли люди. Ось тут ми миємося. Так, це проста миска.

{photo_gallery id=17256|}

Жінка розповідає, що після пожежі стала постійною клієнткою лікарень. У її медичній картці з’явилося багато нових записів: набряк легень, набряк головного мозку, цукровий діабет, астма, емфізема. А нещодавно у хребті знайшли гемангіому. Це доброякісна пухлина, за походженням пов'язана з вадами формування судинної системи. Говорить, що в надії на допомогу заповнювала заявку на передачу «Я соромлюсь свого тіла», але відповіді не було.

– На лікування грошей катострофічно не вистачає. Кожного року лягаю у лікарню по п’ять-шість разів. Воно коштує приблизно 70 тисяч гривень. А у мене таких грошей немає. Тому часто виходжу на вулицю та благаю перехожих про допомогу, – плаче жінка. – Іноді люди купують ліки або щось приносять додому. Іноді купують їжу. Бо навіть з цим у нас нерідко виникають проблеми. Завдяки перехожим я до цих пір жива. І мабуть, така моя собача доля.


Допомогти Галині Михальченко можна за наступними реквізитами:

ПриватБанк

4149 4978 5312 0733 – Михальченко Світлана Олександрівна (донька)

Телефон за яким ви можете зв’язатися з пані Галиною та дізнатися усі подробиці та переглянути необхідні документи: (067)898-72-30