Прийнято вважати, що наше життя – суцільна смуга із чорних та білих кольорів. І якщо сьогодні щось не виходить, то завтра, обов'язково, все поліпшиться. Але трапляються виключення. Наприклад, коли чорна смуга завдовжки в усе життя.

Ми познайомилися із такою людиною. Вона живе у Вінниці. Але наголошує, що деякі моменти і життям не назвеш. Скоріше існуванням. Справжнім пеклом.

Наразі жінці 54 роки. За цей час вона пережила трагічну смерть своєї матері, загибель чоловіка та двох маленьких дітей. Жінка жила у дитячому будинку, а її власну квартиру виманили шахраї. Жінку ґвалтували міліціонери. Її обкрадали та різали грабіжники. Її рятували від самогубства. І були часи, коли заради помсти вона ладна була вбивати.

Вона намагалася починати життя наново. Та все знову руйнувалося. Через пожежу, страшні діагнози, бідність і відсутність допомоги. Вона жила на вулиці. Нерідко голодувала. Але залишилася людиною, яка любить своїх дітей, дбає про інших і готова прийти на допомогу. Її звати Галина Михальченко. Вона важко хворіє і потребує нашої допомоги.

«Що з моїми дітьми? Вони загинули!»

Історія Галини Михальченко починається у далекому 1977, коли на будівництві загинула її мати. У дівчини лишилася молодша сестра та вітчим. Відносини з останнім, м’яко кажучи, були поганими. Чоловік залицявся до дівчат, бив їх та катував голодом. Галина не витримала. Побігла на будівництво, де колись працювала мама та попросила, щоб їх із сестрою забрали в інтернат.



– Я була настільки виснаженою, що у інтернаті мені постійно щось кололи. Після тих ін’єкцій я мала обов’язково їсти. Інакше погано себе почувала – розповідає Галина. – В інтернаті я пробула до восьмого класу. Потім вступила до училища.

У зв’язку із загибеллю матері, підприємство, на якому та працювала, виділило дівчатам 3-кімнатну квартиру на Тяжилові. Через якийсь час сестри захотіли жити окремо та розміняли житло. Галина отримала 2-кімнатну на Вишенці.

– А далі все так добре складалося. Я вийшла заміж за хорошого чоловіка. Уявіть, ми ніколи з ним не сварилися. Жили у достатку, була машина та квартира. У 1995 ми мали двох діточок: Олю та Аню. Ще двома близнюками я була вагітною. Чоловік хотів назвати їх Євгеном та Анатолієм, – спочатку усміхається, а потім різко стає серйозною Галина. – На початку березня 95-го року, ми, всією родиною, окрім Олі, яка тоді хворіла, їхали на автівці. Пам’ятаю, що була сильна ожеледь. Потім все, як в тумані, і кома.



Галина прокинулася у реанімації. Навкруги лікарі та свекруха у чорній хустині. З моменту аварії минуло три дні. Жінка була розгубленою і не розуміла, що сталося.

– Що з моїми дітьми? Де вони? Я кричала, що було сил. Але мені ніхто не відповідав. Одразу ж почали колоти заспокійливе, – пригадує Галина. – Підходить свекруха. Починає гладити. Плаче. Каже, що ми потрапили в автокатастрофу. Чоловік, Аня та новонароджений Толік… загинули. У мене істерика. Мені знов щось вводять і я провалилася у сон.

У лікарні жінці довелося не тільки переосмислити та прийняти нову реальність, але й наново вчитися говорити і ходити. Свекруха допомагала чим могла, але цього не вистачало. Тому, дізнавшись про трагедію, працівники лікарні та деякі пацієнти допомагали Галині ліками, харчами і речами.



Після виписки жінці було вкрай складно ходити. До того ж, грошей на виховування дітей зовсім не лишилося. Галина просила свекруху взяти дітей до себе, але та не могла. Потрібно було працювати та за щось жити.

– Влаштувалася на ринок. Продавала насіння та арахіс. За отримані кошти купувала дітям молоко та хліб, – плаче пані Галина, – Але більше я не могла знущатися над дітьми. Тому наважилася написати заяву, що через скрутне матеріальне становище віддаю Олю та Євгена у дитячий будинок.

Дома жінка не бувала. Не могла дістатися п’ятого поверху. Доводилося стелити картонки і спати біля під’їзду. Це побачила сусідка і запропонувала пожити у неї.

Забрали квартиру. А потім встромили у живіт викрутку

Кілька місяців потому Галина так само торгувала насінням та арахісом. Але тепер біля її робочого місця весіла табличка: «Продам квартиру». Оголошенням зацікавився один із керівників ринку. Захотів прийти і подивитися. Жінка пояснила, що їй важко підніматися, а тому дала ключі малознайомій людині.

Квартира йому сподобалося. І чоловік запропонував взяти оформлення документів на себе. Мовляв, має знайомого нотаріуса, який все швиденько зробить. Після того Галині залишиться поставити підпис і отримати гроші. Жінка погодилася.


Галина Михальченко потребує нашої допомоги! Їй діагностували цукровий діабет, гемангіому (доброякісна пухлина) та емфізему легенів. Грошей на лікування у жінки немає, тому вона просить усіх небайдужих відгукнутися:

ПриватБанк

4149 4978 5312 0733 – Михальченко Світлана Олександрівна (донька)

Телефон за яким ви можете зв’язатися з пані Галиною, щоб дізнатися усі подробиці та переглянути необхідні документи: (067)898-72-30


 

Не пройшло і місяця, як Галина знову потрапила в лікарню. Вона розказує, що спочатку у неї заболів живіт. Перший час жінка не звертала на це уваги. Думала, що болить через нещодавні пологи та аварію. Але після двох днів, які вона проходила із перитонітом, і чергової втрати свідомості, Галину забрала швидка. У лікарні їй зробили операцію. У неї розірвався апендикс.

– Покупець дізнався, що я у лікарні та прийшов до мене. Сказав, що лишилося поставити підпис і справа зроблена. А я навіть не читала. Так мені тоді погано було, – розповідає Галина. – Через хвилину у палату зайшов лікар. Питає, що це я підписую. Сказала, що продаю квартиру. А він так обурився. Вигнав чоловіка і пояснив, наскільки це може бути небезпечним. Попросив подумати про майбутнє дітей. А що мені його слова – я вже підписала.



Галину виписали з лікарні. Вона зустрілася із покупцем. Чоловік її заспокоїв та дав дві тисячі гривень. Решту обіцяв за два дні. Погодилася.

Наступного дня жінка пішла на роботу. Гроші взяла із собою. Сховала у кишені. Вважала, що так буде безпечніше.  

– Після роботи я їхала до сусідки. Тролейбус був вщент забитим, тому вмістилася майже на сходинках. Двері вже зачинялися, як у транспорт влетів якийсь чоловік. Він був худим. А на обличчі величезний шрам. Аж не по собі стало, – згадує жінка. – Він наблизився і прошепотів, щоб я віддала йому гроші. Це було якраз перед зупинкою. І як тільки двері відчинилися, мене щось укололо, після чого він утік. Опускаю очі. Бачу, що кишеня вирвана. А з живота стирчить викрутка. Люди, що були позаду, виштовхують мене. Я падаю обличчям вперед і викрутка входить у мене по саму рукоятку. Кров, втрата свідомості і черговий раз приходжу до тями у лікарні. .

«Галина, ти ще не здохла?»

Одразу, після виписки, жінка пішла на квартиру. Але замки вже замінили, а саму квартиру – перепродали. Звернулася до міліції. Виявилося, що цей шахрай незаконним шляхом заволодівав квартирами, займався зброєю та підробкою грошей. Але на момент звернення, як пояснили у міліції, чоловік вже був закордоном.

– Якось дивилася із сусідкою новини на місцевому каналі. Там розповідали про якусь церкву. Щось вони там співали та грали. Вдивляюся уважніше і бачу цього шахрая. Ви би знали, що зі мною тоді робилося. Хапаю кухонний ніж, замотую у ганчірку і біжу з думками, що зараз як всаджу в нього. За своїх дітей! За себе! – розповідає ошукана жінка. – Він виходить. Дивиться на мене. «Галина, ти ще не здохла?» Прямо так і каже. У мене все тремтить. Починаю тягнутися за ножем і тут виходять дві дівчинки. «Тато, а хто ця жінка?» У мене аж в горлі пересохло. Я розвернулася, заплакала і пішла.



Галина більше не мала змоги жити у сусідки. Але змогла залишити у неї майже всі свої речі. Рідна сестра звинувачувала жінку, що та по дурості втратила квартиру і відмовилася із нею спілкуватися. А свекруха на той момент вже померла. Тому у неї залишився один варіант для житла – залізничний вокзал.

– Там була жінка, яка годувала безпритульних. Вона там до цих пір. Її Петрівною кличуть, – розповідає Галина. – Петрівна взяла мене до себе продавчинею. Годувала, купувала теплі речі, подарувала годинник, допомагала, як могла. А після роботи я поверталася на вокзал. Там спала. Але при цьому завжди була охайною. І це помітили міліціонери.

«Міліціонери ґвалтували мене гумовими палицями»

Якось до Галини підійшов один правоохоронець. Спитав документи. А коли їх отримав, то зацікавився, чому у паспорті немає прописки. Жінка розказала про те, що з нею сталося. Тоді міліціонер зізнався, що вже давно за нею спостерігає. Мовляв, ви живете на вулиці, але така охайна й доглянута.

Правоохоронець спитав, чи не хоче Галина жити у нього. Все одно дружина поїхала до Італії на заробітки. Тож нікому готувати, прибирати та прати. Галина відмовилася. Через що отримала погрози: «Хочеш, щоб я тебе до відділку забрав? Ми там одразу з’ясуємо, хто ти така». Жінка сказала, що не винна в тому, що опинилася на вулиці. Тоді чоловік почав її хапати за руку. Галина вирвалася, зняла взуття, вдарила і розсікла міліціонеру брову. Той викликав наряд із шести чоловік. За словами Галини, її тоді забрали у відділок міліції на Пирогово.



Це був якраз кінець робочої п’ятниці. Отже з керівництва майже нікого у відділку не лишилося. І зі слів Галини, перевертні в погонах не хотіли просто так відпускати жінку.

– Вони прив’язали мене до залізного ліжка. Питали, хто я така. Я кричала, але на допомогу ніхто не приходив, – розповідає жінка. – Тоді вони почали мене катувати. Брали, щось на кшталт залізної лінійки і били по п’ятах. Далі мене повністю роздягнули і били всюди, куди могли дотягнутися. Потім вийшли. А коли повернулися, то були вже напідпитку. Вони почали мене ґвалтувати. Навіть своїми гумовими палицями. Розірвали мені там все, що тільки можна. Я не могла цього більше витримувати. Благала вивезти мене кудись і вбити.

Наступного дня напівживу жінку помили та одягли. Але сліди катування по всьому її тілу нагадували нещодавні події. До кімнати, де її тримали, у супроводі когось із тих міліціонерів, зайшов якийсь чоловік. Він спитав, що з нею таке. На що отримав відповідь: «Знайшли побитою».

Галині той голос здався знайомим. Через опухле лице вона не могла його побачити. А через вибиті зуби, їй було важко щось вимовити. Чоловік спитав прізвище.

– Я зібрала всі сили та сказала, щось типу «Михайщенко». Він перепитав. Я повторила, – згадує Галина. – Як? Михальченко? – питає мене знову? Галя? Я кивнула. Він одразу ж викликав швидку і прямо звідти мене забрали у вже давно знайоме відділення другої лікарні.



Рятівником виявився друг загиблого чоловіка пані Галини. Свого часу він часто бував у них вдома, а тепер працював у міліції. І як тільки жінка опинилася у лікарні, почав з’ясовувати обставини події. За словами Галини, чоловік підняв на ноги все керівництво та домігся, щоб злочинці отримали термін. Кожного із ґвалтівників позбавили волі на 7,5 років.

– Маковей (прізвище рятівника - авт.) взяв усі витрати за лікування на себе. Але під час одного із обстежень виявилося, що хтось із міліціонерів заразив мене сифілісом. Тоді я хотіла покінчити життя самогубством, – розповідає заплакана Галина. – Пам’ятаю, як до мене у лікарню приходили жінки тих виродків і звинувачували, що то я заразила їх. Але ж у мене окрім чоловіка ні з ким нічого не було.

Щоб вилікуватися від сифілісу, жінці довелося зробити понад дві сотні ін’єкцій. В один прекрасний день, лікарі повідомили, що кров жінки чиста. Трохи згодом, Галина змогла перебратися жити до Маковея. Тепер вона частіше бачилася із дітьми. Мала змогу їм щось принести. Але з того часу вона страшенно боїться чоловіків.


Галина Михальченко потребує нашої допомоги! Їй діагностували цукровий діабет, гемангіому (доброякісна пухлина) та емфізему легенів. Грошей на лікування у жінки немає, тому вона просить усіх небайдужих відгукнутися:

ПриватБанк

4149 4978 5312 0733 – Михальченко Світлана Олександрівна (донька)

Телефон за яким ви можете зв’язатися з пані Галиною, щоб дізнатися усі подробиці та переглянути необхідні документи: (067)898-72-30


Завтра ввечері, 7 грудня, читайте продовження історії Галини Михальченко.